Криворіжжя у 2025 році, як серце української гірничо-металургійної промисловості, на початку 20 століття виглядало зовсім інакше. Шахтарська праця, хоч і дала потужний імпульс розвитку регіону, коштувала робітникам надзвичайно дорого: здоров’ям, безпекою, а подекуди й життям. Далі на kryvyi-rih.one.
Як працювали шахтарі понад століття тому?
На межі 19–20 століть видобуток залізної руди на Криворіжжі здійснювався переважно вручну. У шахтах і кар’єрах працювали з кайлом, лопатою та киркою. Машинізація лише починала з’являтися — в обмежених масштабах застосовувалися парові підіймачі, помпи, іноді компресори.
Шахти були глибокі, сирі та слабо зміцнені. Освітлення забезпечували гасові лампи або звичайні свічки, що часто призводило до пожеж і вибухів газу. Вентиляція була примітивною, тож у шахтах панувала задуха, а пил від породи шкодив легеням.
Безпека праці фактично не контролювалася. Не було ні касок, ні спецодягу, ні засобів захисту дихання. Обвали, травмування, отруєння шахтним газом — буденність для шахтарів того часу. Медичної допомоги поблизу часто не існувало, а нещасні випадки замовчувалися адміністрацією.
Шахтарі жили переважно в бараках або тимчасових землянках біля місць роботи. Умови були антисанітарними: відсутність каналізації, питної води, медичного обслуговування. Прожитковий мінімум забезпечувався з великими труднощами, а зарплата ледь дозволяла зводити кінці з кінцями.
Працювали по 10–12 годин на день, часто без вихідних. За перевиконання планів не заохочували, а за помилки — карали чи звільняли. У важкі періоди до робіт залучали навіть дітей та жінок, які виконували допоміжні функції — наприклад, переносили породу чи сортували руду.
Робітники перебували у повній залежності від адміністрації: їхнє житло, харчування, навіть товари першої потреби забезпечувалися власниками копалень.
Це спричиняло численні страйки, особливо в роки революцій 1905 та 1917. Шахтарі вимагали не лише кращих умов праці, а й політичних змін: восьмигодинного робочого дня, права на профспілки, гідної оплати.
Попри важкі умови, саме завдяки цим людям Криворіжжя стало промисловим центром. Їхня праця заклала фундамент для розвитку гірничої галузі в Україні. Сучасні досягнення гірничодобувної промисловості мають глибоке коріння у жертовній праці поколінь шахтарів.
Доменники та ливарники: професії, які кували промислову славу Криворіжжя
У промисловому серці України — Кривому Розі — саме робітничі професії формували не лише економіку міста, а і його характер. Серед них особливе місце посідають доменники та ливарники — фахівці, чия праця лежить в основі металургійного виробництва. У період промислового розквіту Криворіжжя, особливо в середині 20 століття, ці професії стали символами сили, витривалості й технічної майстерності.
Доменник — це робітник, який обслуговує доменну піч, де з руди, коксу та флюсів виплавляється чавун. У Кривому Розі, що має багаті поклади залізної руди, доменні печі стали осердям металургійного виробництва. Тут доменники працювали цілодобово, контролюючи температурний режим, керуючи випуском чавуну, виконуючи складні технічні маніпуляції.
У роки Великої Вітчизняної війни й відбудови саме доменні цехи стали критично важливими для оборонної промисловості. Робота доменника була небезпечною й надзвичайно складною. Але ця професія була почесною, і в Кривбасі зростали цілі династії металургів, що передавали досвід і майстерність від покоління до покоління.
Ливарники — це працівники, які відповідають за розлив металу у форми. У Кривому Розі ливарні цехи виготовляли машинні деталі, запчастини для шахт, каркаси для конструкцій.
У післявоєнні роки ливарники стали опорою економіки міста. Ливарники не лише працювали з розпеченим металом, а й мали знати хімію сплавів, техніку безпеки, принципи охолодження. Це була професія високої точності, поєднана з надзвичайною фізичною витривалістю.
У 1950–1980-х роках доменники та ливарники були героями не лише виробництва, а й соціалістичних змагань. Їхні портрети прикрашали Дошки пошани, про них писали в газетах. Саме в цей період професії стали престижними та символічними — частиною криворізької ідентичності.
З модернізацією промисловості частина ливарних цехів закрита або переобладнана. Проте досвідчені фахівці залишаються на вагу золота — нове покоління не завжди готове брати на себе відповідальність і складність цих ремесел.
Сучасний Кривий Ріг зберігає повагу до металургійної спадщини, а доменники та ливарники минулого століття — це жива історія, яку важливо документувати й пам’ятати.
Доменник і ливарник — не просто технічні спеціальності. Це символи епохи, в якій Кривий Ріг став металургійною столицею країни. Їхня праця — складна, гаряча, небезпечна — формувала не лише метал, а й обличчя міста.
Ремесла, яких більше немає: ковалі, коногонки та машиністи підземель
Багато професій, які були життєво важливими для гірничо-металургійної галузі — зникають або вже повністю відійшли в минуле. Ковалі, коногонки та машиністи шахтних підземель — це не просто ремесла. Це частина живої історії міста, яку варто згадувати, берегти й осмислювати.
До появи масового машинного виробництва, ковалів поважали майже як інженерів. У шахтах і на рудниках Кривбасу ковалі займались ремонтом та виготовленням інструментів, підковуванням коней, загартовуванням металу.
У 1930–1950-х роках кожна шахта мала власного коваля або навіть ковальську бригаду. Вони точили ломи, гострили кайла, виготовляли скоби, гаки, ланцюги — все те, що тримало на собі шахтарське життя.
Коваль працював з вогнем, водою та залізом — це вимагало фізичної сили, майстерності та уважності. З появою автоматизованого обладнання, потреба в ремісниках-ковалях зникла, і у 2025 році їхня праця — радше частина музеїв, ніж виробництва.
Коногонки — це працівники, які керували кіньми у шахтах. До 1950–1960-х років у багатьох криворізьких копальнях вантаж перевозили не машинним транспортом, а саме тваринами. Один кінь міг тягнути вагонетку вагою до 1,5 тонни. Їх опускали в шахту на ліфтах. Там облаштовували спеціальні стайні з вентиляцією й водою.
Коногонки не просто керували — вони доглядали за тваринами, лікували, годували, чистили. Це була щоденна турбота, яка поєднувала гірницьку відповідальність із любов’ю до живого.
Згодом коней замінили електротяги та лебідки. Але ще в 1940-х роках коногонки були незамінними, особливо у вузьких, кривих тунелях, де техніка не проходила.
З розвитком шахт з’явилася інша технічна професія — машиніст підземного електротяга. Це були працівники, які керували спеціальними вагонами в глибинах шахти — перевозили руду, людей, матеріали. Їхня робота була непростою:
- Постійна вологість і спека
- Слабка видимість
- Вузькі тунелі, в яких треба було маневрувати
За спогадами ветеранів шахт Криворіжжя, машиністів готували впродовж декількох місяців. Один невірний рух — і вагонетка могла зійти з рейок або спричинити обвал.
У 21 столітті з переходом на кар’єрні розробки та відкриті рудники професія машиніста підземного поїзда втратила актуальність. Деякі з них перепрофілювались, інші — пішли з виробництва разом із закриттям шахт.
Ці ремесла зникли, але вони закладали фундамент промислового Криворіжжя. Без ковалів не було б інструментів, без коногонок — перевезень, без машиністів — транспортування.
У сучасному Кривбасі пам’ять про них зберігається в шахтарських музеях, приватних архівах, спогадах родин та рідкісних документах.
Кривий Ріг — це не лише руда й сталь, а й люди, які вкладали силу в молот, дбали про коней, ризикували життям у підземеллі, керуючи електротягами на глибині 600 метрів.
І хоча їхні професії зникли, сам дух праці, майстерності та гідності — живий досі.
Трудові династії, які творили індустріальне серце регіону
На металургійних комбінатах Кривбасу існувала неписана традиція: дитина, що виростала в родині доменника чи шахтаря, з ранніх років знала — її майбутнє теж буде пов’язане з виробництвом.
Такі родини мали свій авторитет, досвід, історії. У них зберігались фотографії в робочій формі, подяки, особисті інструменти, якими працювали десятиліттями.
У шахтарських родинах династія була питанням не лише традиції, а й виживання. Гірники довіряли своїм: синів учили, як «тримати породу», уникати обвалів, чути «дихання шахти». Батько — гірник, син — прохідник, онук — майстер зміни.
У металургів було так само: розуміння температурного режиму, поведінки металу, тонкощів випуску чавуну не вчили в книжках. Їх передавали в розмовах, у зміні, за обідом, у щоденному спостереженні.
Часто у трудових династіях працювали й жінки — контролери, лаборанти, сортувальниці, електрозварювальниці. На багатьох підприємствах Кривого Рогу працювали цілими родинами, змінюючи лише цехи чи дільниці.
Деякі родини мали до шести-семи представників на одному підприємстві одночасно. Це формувало атмосферу стабільності, довіри й спадковості знань.
У таких династіях робота не завершувалася зі зміною. Розмови про цех, про зміну, про виробничі норми — все це звучало вдома за вечерею. Історії про перші зміни, втому, радощі, сварки з майстрами — ставали родинними легендами.
Із закриттям частини шахт, модернізацією виробництва, розривом поколінь традиція династій поступово зникає. Проте в музеях, шкільних проєктах, родинних архівах усе ще зберігаються згадки про цих людей — не лише працівників, а й творців культури праці.
Трудові династії Криворіжжя — це не просто сторінки історії. Це основа індустріального обличчя міста. Вони будували не лише домни, шахти й комбінати — вони формували дух міста, в якому праця була цінністю, а спадковість — честю.
Джерела: