Сьогодні про мецената і промисловця Сергія Колачевського знають усі. Недавно його ім’я отримала найдовша вулиця міста – колишня 23 лютого. Відомий у минулому столітті діяч: меценат, доктор медицини, промисловець, садівник, чиї досягнення відзначалися на обласній виставці в Катеринославі золотими та срібними медалями… Але головне, чим запам’ятався він криворіжцям на початку минулого століття – чудовими умовами роботи та побуту для працівників та їхніх сімей. І увійшов в історію, завдяки своєму унікальному заповіту. Далі на kryvyi-rih.one.
За розпорядженням Колачевського, величезні кошти виділялися на виплати робітникам, будівництво сільгоспучилища, притулку для літніх у Херсонській та Катеринославській губерніях та інші соціальні потреби всіх губерній. Тільки на училище промисловець заклав 29 мільйонів карбованців, за курсом на той час – понад 14 мільйонів доларів. Але у Кривому Розі так і не з’явилися ці заклади, хоча волю Колачевського було оголошено в 1911 році. Чому ж так сталося?
Чим виділявся Колачевський серед інших промисловців Кривого Рогу?
Коли наприкінці 19 століття Криворіжжя охопила залізна лихоманка, доктор медичних наук, хірург із досвідом роботи у складі загону Червоного Хреста на Балканах раптом різко змінив рід діяльності. У 1891 році орендував 250 десятин з правом викупу у поміщиці Зайцевої та почав розробки.
Рудник Колачевського відрізнявся 2 електропідйомниками, їдальнею на 1000 місць, де робітники харчувалися безкоштовно, гуртожитками для неодружених, двоквартирними будинками для майстрових, початковою школою для дітей. Подбав доктор медицини про лікарню, лазню, народну бібліотеку для дорослих, православний молитовний будинок.
А ще ж була зарплата – значно вища, ніж на інших копальнях. Колачевський першим серед промисловців купив у 1897 році паровоз та провів електрику у житлових будинках у 1902 році. Тільки на будівництво колодязів, щоб забезпечити працівників чистою водою, витратив понад 20 тисяч карбованців. Не забував і про дозвілля: у вихідні їдальня перетворювалася на клуб, де виступали артисти, часто проводив ярмарки. На великі свята робітники отримували премії, вдів і сиріт наділяли продуктами, одягом.
Розпорядження Колачевського
Криворізький благодійник помер у травні 1911 року від інфлюенци, коли перебував у Петербурзі, ховали його, за заповітом, у Кривому Розі. Чи варто згадувати, що на похорон зібралося близько 17 тисяч городян, труну несли на руках зі станції Долгинцеве до склепу в маєтку (нинішній Тернівський район)? Нинішніми дорогами – майже 30 кілометрів, а тоді, напевно, було ще більше.
Втім, повернемося до заповіту. Незадовго до смерті промисловець Колачевський дозволив орендувати свою копальню на 36 років Російсько-Бельгійському металургійному товариству, а доходи, які становили щороку двадцять мільйонів рублів, заповів місту.
Всі статки віддав на благодійність, солідні суми отримали й патроновані ним громади в інших містах. Тільки Кривому Рогу виділив у близько 100 000 карбованців на виплати робітникам, майже 10 000 – на будівництво храму при копальні та будинку для людей похилого віку, де могли жити нужденні з обох губерній, 500 000 – на зведення у власному маєтку сільгоспучилища з великими полями, доглянутою фермою та садом імені Євгенії та Сергія Колачевських.
Навчальному закладу передав у власність все рухоме та нерухоме майно, загальною вартістю 29 мільйонів карбованців. Планувалися відділи скотарства, фермерського господарства та плодівництва, безкоштовне навчання всіх станів двох губерній. Найцікавіше, що 75% місць відводилося дітям селян, і лише 25% – дворянським синам.
Що ж завадило?
Здавалося б, такої щедрої пожертви не бачили ніколи, принаймні, на українських землях. Робітникам належне за заповітом все ж таки виплатили: ті, хто працював від 3 до 5 років, отримав піврічний оклад, більш, як 10 років – суму заробленого за 2 роки. Храм збудувати теж вдалося, його зруйнували вже за нової влади більшовиків. А от з сільгоспучилищем та будинком для літніх людей вийшла затримка.
І лише через те, що племінник Колачевського Володимир розпочав судові позови, намагаючись скасувати останню волю промисловця. Сенат заповіт визнав законним. Тоді, вже у 1913 році, втрутилася дворянська родина Шмакових, яку не влаштував розрахунок спадкових мит. Після них – ще через рік – похопилися родичі дружини Сергія – Євгенії, дворянський рід Розмаринца.
І тільки у 1916 році Сенат назвав останню волю законною, тож можна було б розпочати реалізацію планів, але – на жаль! Кров’ю пролилися події 1917 року. Про що вже казати, коли навіть склеп, де поховали Колачевських, неодноразово грабували червоні, білі, махновці – всі, кому не ліньки. Останки подружжя пізніше перенесли на цвинтар, але місце загубилося у вихорі революційних подій та війн. А, між тим, для Кривого Рогу все могло скластися інакше…